Моє знайомство як перекладача із творчістю Матео Максимоффа почалося під час роботи над першою в Україні антологією поезії ромів Європи — «За циганськими снами». Вірші до збірки обиралися згідно тематики у першу чергу, тому із Максимоффа потрапив туди лише уривок із «Дорогами світу» — звісно, якісний та змістовний, як усе в цього автора, але він не справив на мене потрібного враження. Ну Максимофф и Максимофф, ще й такий був поет.

Тому, коли мені запропонували попрацювати над віршами цього «ще й такого поета», було трохи недовіри. А що як усі його тексти будуть про нещасне життя народу? Ні, такі вірші теж повинні бути, звісно, але якщо їх набереться ціла збірка…

А це була ціла збірка різних віршів. Від нещасного життя народу до особистих нещасть автора, і від них, раптом — до щирої спраги до життя, виписаної через неймовірно влучні образи. Даєте пива? Не гидую! Даєте віскі, абсент, що завгодно, хоч божевілля? Ні, не гидую! Даєте смерть? І отут відповідь одразу змінюється: «Ні, я гидую», і стає зрозуміло, яким чином народ Максимоффа пережив усі свої поневіряння, пройшов через них, вийшов із високо піднятою головою. А коли до цього додаються діти, у яких в очах зоряна радість, а небо над ними має колір цих очей? А коли привиди блукають свідомістю автора, приводячи за собою жахи війни як вогню, та чудовисько — не війну саму собою, а людину, що її розвʼязала?

Мені випала честь перекласти вірші Матео Максимоффа на три мови одразу. І працювати з його прозою — перекладати її вже суто на українську. І дивуватися, наскільки кожен рядок його… ні, не поезії, сам прози написаний на межі закляття зі стародавніх гримуарів та молитви, яка містить в собі те саме світло, ту саму волю до життя, на якій і тримався завжди як увесь народ, так і сам Максимофф.

Мабуть, саме ця риса і викликає у суспільстві недовіру до народів, яких прагнули знищити фашисти під час Другої світової. Бажання жити. Спрага до життя, можна навіть сказати. І нехай в ньому будуть і привиди, і абсент, і війна, і стільки болю, скільки лише можна буде вмістити. Головне — що життя, саме собою життя, так само буде.

Мені здається, працюючи із парафіянами, Матео Максимофф як духовний служитель саме це намагався донести до всіх і кожного. Бо твори його — це середовище саме такої філософії. І я пишаюся, що можливість поділитися цією філософією, цією спрагою до життя із носіями мов, якими Матео не писав — не казатиму «не володів», він був поліглотом, і коли якоїсь мови не знав, то, мабуть, опанував би її за потреби чи бажання із такою самою легкістю, як і вміння жити з повною самовіддачею, — була надана саме мені. Особлива за це подяка Ілоні Махотіній, яка познайомила мене із видавництвом Kohelet, а до того — із циганською літературою як такою.

За бажання співпраці чи за прагнення написати мені кілька слів з будь-якого приводу та навіть без нього — звертайтеся на alrainguard@gmail.com .

Аліна Рейнгард,
поет, перекладач, письменник